Відгук про волонтерство

Найкраще речі у житті трапляються тоді, коли найменше того очікуєш.

Цим влучним реченням я б хотіла розпочати свій відгук про участь у волонтерському проекті, який змінив курс усього мого життя. Без перебільшень.

Після початку повномасштабного вторгнення я, як і більшість переляканих українців, опинилась у Польщі, і провівши кілька місяців у друзів переді мною постало запитання: ‘Що робити далі?’. Останні кілька років я мріяла про участь у волонтерському проекті, лиш завжди знаходилась та чи інша причина, чому я не могла втілити цю мрію в життя. А тепер у мене було багато вільного часу та мінімальна кількість відмазок. Так я і опинилась у Італії.

Моє маленьке містечко Мольфетта, що у регіоні Пулія, розташувалось на березі Адріатичного моря і зустріло мене 15 травня 2022 року спекою та порожніми вуличками. Як я дізналась потім, це був саме час сієсти, воно і не дивно, що я не зустріла жодної живої душі впродовж 15 хвилин поки йшла до своєї майбутньої домівки. Це була перша і далеко не остання річ, що мене сильно здивувала. Спочатку здивувала, а потім змусила закохатися. Поступово і дуже непомітно.

Моє маленьке містечко Мольфетта, що у регіоні Пулія, розташувалось на березі Адріатичного моря і зустріло мене 15 травня 2022 року спекою та порожніми вуличками. Як я дізналась потім, це був саме час сієсти, воно і не дивно, що я не зустріла жодної живої душі впродовж 15 хвилин поки йшла до своєї майбутньої домівки. Це була перша і далеко не остання річ, що мене сильно здивувала. Спочатку здивувала, а потім змусила закохатися. Поступово і дуже непомітно.

Впродовж літніх місяців я була волонтером-аніматором для дітей, які приходили з батьками відпочивати на базу відпочинку. Моїм обов’язком було цікаво та весело проводити з ними час та залучати до різних активностей. Ми багато малювали, робили прикраси з бісеру, грали в UNO, настільний теніс, разом доглядали за квітами на території, збирали сміття на березі моря.

Також ми з дітьми робили декорації для вечірки у гавайському стилі, а потім разом подавали напої дорослим, їм дуже сподобалось. В обідні перерви я мала можливість насолоджуватися теплим чистим морем, засмагати та відпочивати, це був дуже приємний бонус. Я познайомилась з дівчинкою з Вірменії, яка була волонтером також, і вона швидко стала моєю близькою подругою, яку я не очікувала зустріти так далеко від дому.

У липні у мене з’явилося бажання залишитися на довше і завдяки моїй організації InCo у мене це вийшло. Цього разу я була волонтером у школі, допомагала вчителям готувати матеріали для уроків, малювала, вирізала, клеїла, творила. Інколи я мала можливість брати участь в урокаханглійської мови і це були по-особливому хороші дні. Саме у школі моя італійська почала помітно покращуватися, під кінець волонтерства я вже могла доволі просто, але впевнено говорити.

Проте ким би я не була, чи то аніматором чи асистентом вчителя, якби не любов до людей навколо, країни, мого маленького міста, милозвучної мови, культури, спонтанних та планованих подорожей, цей досвід би не був і на половину таким прекрасним та особливим, яким він залишився у моїй пам’яті. Після закінчення проекту, мого маленького італійського життя, я звичайно згадую дітей з пляжу та зі школи, пишаюсь тим, що я змогла їх чомусь навчити, познайомити зі своєю культурою та мовою, надихнути і навіть просто змусити посміхнутися, але найбільше щастя ховається у саме у тих спогадах, що я створювала після.

Я пам’ятатиму, як перелякана зійшла з потяга, вперше побачила море, познайомилась з усіма волонтерами, які за 2 місяці мали поїхати додому і пам’ятатиму сльози на моїх очах, коли прощалася з тими, які за такий короткий проміжок часу стали близькими. Я з посмішкою переглядатиму світлини з усіх нашим міні-подорожей з Доною, моєю подругою, згадуватиму її кучеряве волосся та сміх, заспане обличчя вранці на кухні нашого будиночку, власне будиночок та чарівну терасу, на якій провела десятки годин. Я з вдячність пригадаю, як наші італійські друзі вчили нас готувати різні види пасти, возили у сусідні міста, знайомили з культурою, допомагали, коли потрібна була допомога та за те, що залишили нам таке хороше враження про італійців загалом. Бо як би там не було, волонтерство існує не лише для того, аби допомогти комусь, а й щоб пізнати себе, знайти друзів, побачити, як живуть люди закордоном та поділитися своїми враженнями та знаннями по поверненню додому.

11 місяців у Мольфетті були незабутніми. У решті-решт, там я зустріла своє кохання і знаю, що ще не раз прогуляюся вечірнім лунгомаре, побачу своїх хороших знайомих, з’їм корнетто з фісташковим кремом та зап’ю його смачною італійською кавою, а перед від’їздом кину монетку в море, аби повернутися знову у місце, де колись залишила частику своєї душі.

Це моя маленька історія і я щиро надіюсь, що прочитавши її, хтось загориться бажанням побувати на півночі сонячної Італії та відчути все те, що відчула я, лиш це буде вже їхня особлива історія.